перша світова —

український рахунок

Олег Бєлоколос

«Майдан закордонних справ»

Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її собі не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не схочемо бути.

В'ячеслав Липинський

Наприкінці липня-початку серпня 2014 року Європа відзначатиме 100-річчя Першої Світової війни або як її найчастіше називають сьогодні – Великої війни. Велика війна, приводом до якої стали найвідоміші в історії постріли в Сараєво, була очевидним продуктом гострого суперництва двох коаліцій європейських держав, центральне місце в якому займали німецько-англійське колоніальне і морське суперництво та німецько-французький антагонізм через Ельзасу та Лотарингію. До речі, сьогодні багато істориків вказують на те, що російсько-австрійсько-німецькі протиріччя у 1914 році, зокрема на Балканах, не були непереборними і могли б, за наявності доброї волі, бути вирішеними дипломатичними засобами. Однак, як відомо, Німецька, Австро-Угорська та Російська імперії обрали інший шлях, за що згодом поплатилися повним крахом і розпадом.

Вочевидь, будуть непоодинокі спроби нав’язати Європі сприйняття історії України вказаної доби виключно через російську інтерпретацію.

Сьогодні в Європі хотіли б використати цей ювілей в якості аргументації стосовно посилення європейської інтеграції та формування спільної історичної пам’яті. Росія, натомість, планує відзначати його по-державницьки широко і надати йому дещо іншого, націоналістично- шовіністичного забарвлення. Зокрема, за активної бюджетної підтримки знімаються художні й документальні кінофільми, встановлюються пам’ятники, готуються чисельні публікації.

Ерцгерцог Франц Фердинанд
Гаврило Принцип, вбивця Франца Фердинанда

Безсумнівно, кремлівські ідеологи хотіли б, насамперед, використати цю пам’ятну дату для формування нових національних міфів. Вочевидь, будуть непоодинокі спроби нав’язати Європі сприйняття історії України вказаної доби виключно через російську інтерпретацію. Росіян же, як завжди, вочевидь представлять у якості жертв підступного Заходу, у якого Росія, «що встала з колін», зможе взяти реванш. У внутрішньополітичному контексті ці тези будуть підживлювати сучасну московську філософію протистояння Росії усьому світові і «захисту співвітчизників». Тобто, очікується, що буде залучено увесь традиційний інструментарій сучасного кремлівського агітпропу.

Усе це досить вдало підганяється під вже досить відому формулу, висловлену Путіним у відомому зверненні «Кримнаш» 18 березня цього року: Росія може втручатися там, де є «…спроби позбавити росіян історичної пам’яті, а часом і рідної мови, зробити їх об’єктами примусової асиміляції».

Звичайно, Російська імперія, як й інші учасники конфлікту, мала широкі загарбницькі та інші цілі — вона усіляко підтримувала панслов'янський рух і конкурувала з Австро-Угорщиною на Півдні Європи, а також прагнула отримати контроль над чорноморськими протоками і втілити столітню мрію про захоплення Константинополя, що мало символізувати об’єднання «другого» і «третього Риму». Росія також хотіла скористатися моментом, щоб знищити осередок українського національного руху в Галичині, що певним чином загрожувало її великодержавним планам і цілісності імперії, яка наполегливо впроваджувала політику культурної і мовної уніфікації.

При цьому, велика кількість фахівців вказують на те, що не останнім чинником у прийнятті рішення Петербургом щодо участі у війні була суттєва політична слабкість царського режиму внаслідок ганебної поразки у війні з Японією та Революції 1905 року. Як зазначає автор низки досліджень з історії Росії Саркісянц: «На літо 1914 року нова дипломатична невдача була недопустимою для російського імператорського режиму, бо царат уже не відображав поглядів більшості російського народу. Імперіалістичне рішення піти на ризик війни з центральними державами наблизило кінець петербурзького періоду». Не зупиняючись на перебігу військових подій на усіх європейських фронтах і світовому протистоянні Антанти та центральних держав, хотіли б приділити увагу саме ситуації, що розгорталася на теренах України.

Цілком справедливо сьогодні визнається, що наслідки для українців, змушених битися з обох воюючих сторін, були негайними, безпосередніми і тяжкими. Впродовж усієї війни Галичина слугувала ареною найбільших і найкровопролитніших битв війни на Східному фронті. Її населення зазнавало страшних збитків від руйнувань та спустошень, спричинених воєнними діями. У серпні-вересні 1914 р. російські війська захопили Східну Галичину зі Львовом. З кінця 1914 р. по квітень 1915 р. на фронті йшла в основному позиційна війна, але потім у результаті удару армії центральних держав російські війська зазнали поразки і почали відступати. Був залишений Львів, під німецько-австрійську окупацію потрапили Східна Галичина, Північна Буковина, значна частина Волині. У травні 1916 р. російські війська почали контрнаступ («брусиловський прорив»). Фронт австрійських військ було прорвано, вони втратили вбитими і полоненими понад 500 тисяч осіб. Російська армія знову зайняла частину Галичини. У кінці 1916 р. розпочалася тривала позиційна війна.

Царський уряд оголосив, що Галичина є «давньою руською землею» і під час її окупації розпочав широкий наступ на український рух.

За даними різних джерел, у Галичині за роки воєнного лихоліття було зруйновано понад 40% господарських та житлових будинків, близько 1,5 тис. промислових споруд. Стратегічно важлива нафтова промисловість зменшила виробництво на 1/3. На Буковині у цей час поголів’я коней та свиней зменшилося на 60%, овець — на 47%. Не набагато кращою була ситуація і в Наддніпрянській Україні. Якщо 1913 року тут функціонувало 3381 підприємство, то 1915 — лише 2849. У цей час в селах залишилося лише 38,7% працездатних чоловіків.

Царський уряд оголосив, що Галичина є «давньою руською землею» і під час її окупації розпочав широкий наступ на український рух. Особливих переслідувань зазнала греко-католицька церква. Австро-угорське командування, у свою чергу, шукаючи причини своїх невдач і втрат на фронтах, звинувачувало українське населення провінції у зраді та подекуди навіть розпочало справжню кампанію терору.

За непрямими підрахунками, у війні загинуло майже 400 тисяч українців- військових армії Росії та до 90 тисяч — в австро-угорській.

Історик Субтельний зазначає: «...поряд із фізичними втратами війна ще більше погіршила долю українців, котрі не мали власної держави, що захищала б їхні конкретні інтереси. Величезна кількість українців (у російській армії налічувалося 3,5 млн. українських солдатів і 250 тис. служили в австрійському війську) боролися і вмирали за імперії, що не лише ігнорували їхні національні інтереси, але й активно намагалися, як, зокрема Росія, знищити їхній національний рух. Найгіршим було те, що українців – як учасників боїв з обох сторін – змушували вбивати один одного. Єдиним позитивним аспектом війни було те, що вона виснажувала воюючі імперії, створюючи тим самим нові політичні можливості для своїх пригноблених підданих».

За непрямими підрахунками, у війні загинуло майже 400 тисяч українців-військових армії Росії та до 90 тисяч – в австро-угорській. Точні дані щодо втрат мирного українського населення у ході бойових дій і каральних акцій залишаються наразі невідомими. За даними різних джерел, станом на 1917 рік в районі бойових дій нараховувалося понад 500 тисяч загиблих українців. Незважаючи на велику кількість біженців і депортованих, (лише у Східній Галичині – більше 400 тисяч) їхнє точне число на усій території сучасної України також є нез’ясованим. Є дані про те, що велика кількість біженців з Галичини осіла у східних українських губерніях: Катеринославській — 250 тис., Харківській — 121 тис., у Донеччині — 80 тис., а також у Таврійській, Чернігівській, Полтавській, Херсонській, Воронезькій, і Могилівській. Значні партії осіли в Ставропольському краї, у Бессарабській і Подільській губерніях, певна кількість осіб знайшли місце у великих містах, зокрема по 30 тисяч у Харкові та Катеринославі. З усієї маси біженців 3/4 розмістилися в Україні. Чимало опинилося аж у Сибіру.

Військові дії завдали значних втрат економіці України. Так, фіксувалося значне скорочення посівних площ, зменшення збору зернових, скорочення виробництва цукру. За свідченням деяких джерел, у 1916 р. ціни на основні предмети споживання зросли у 4-6 разів. Робочий день збільшувався, але реальна зарплата через різке підвищення цін зменшувалася. Усе це призвело до наростання страйкової боротьби. З 1914 по березень 1917 р. в Україні відбулося близько 380 страйків, у яких брали участь близько 300 тис. робітників. Посилювався й селянський рух. Селяни виявляли непокору діям місцевої влади, захоплювали поміщицькі володіння, вступали в сутички з поліцією. За роки війни (1914-1917) в Україні відбулося близько 170 селянських виступів.

Через три роки після початку війни майже усі держави опинилися на межі повного виснаження. Більшість чоловіків була на фронтах. Промисловість працювала практично лише на оборону. Нестача товарів першої необхідності і медикаментів, а також голод стали звичайними явищами у містах і селах.

Однак, найсерйознішою була ситуація в Російській імперії, яка погіршувалася неефективністю державного управління, широко розповсюдженим казнокрадством і хабарництвом, майже повною безтолковістю і бездарністю військових командирів. На фронті відчувалась нестача радіостанцій, важких гармат, кулеметів, гвинтівок, снарядів, набоїв тощо. Саме безтолковість російського військового командування, професійні здібності якого визначалися у Царському селі, стала причиною загибелі цвіту кадрової армії Росії влітку 1914 року, що згодом призвело до появи на нижчих керівних посадах різночинців, які не допускалися на них раніше. За висловом одного з експертів-авторів відомої американської документальної кінострічки про Велику війну, у 1914-1915 роках російська армія «захлинулася у власній крові».

Перша у світовій історії війна тотального характеру обумовила раніше небачене – озброєння урядами мільйонів своїх громадян або підданих. Саме вони — розчаровані у царському режимі маси озброєних (і озлоблених) солдат-фронтовиків, стали головною рушійною силою російських подій 1917 року.

Узагалі історики нараховують до дванадцяти різних великих і малих воєн на території сучасної України з 1917 року до вересня 1922 року.

Російські революції 1917 року спричинили загальний громадянський конфлікт, який здебільшого також відбувався на українських землях. Україна притягувала сторони конфлікту розвинутою мережею залізниць, портів, запасами залізної руди, вугілля і продовольства. Усі учасники протистояння прагнули контролювати величезний український мобілізаційний резерв, оборонні підприємства Києва, Харкова, Катеринослава. Червоні бачили Україну як один зі шляхів до Європи, де планувалися пролетарські революції. Білі ж розглядали українські землі у якості зручного плацдарму для підготовки широкого наступу на Петроград.

Узагалі історики нараховують до дванадцяти різних великих і малих воєн на території сучасної України з 1917 року до вересня 1922 року, коли на Поділлі були розбиті останні повстанські загони та ліквідовано українське підпілля.

Виходячи з сьогоднішніх реалій було б не зайвим згадати, що Франція, яка «опікувалася» російським Півднем, тоді виступала за збереження сильної і «нєдєлімой» Росії, що мала б створювати у Європі противагу Німеччині та без затримок сплачувати російські державні борги, які сягнули 10 мільярдів золотих рублів. Відповідно, лідери білого руху, не розуміючи, що відновлення дореволюційного царського режиму вже є неможливим, також відкидали будь-які пропозиції щодо автономії України.

За злим збігом обставин, саме Версальська система, що так несправедливо обійшлася з інтересами українського народу, згодом стала однією з основних причин Другої світової війни.

У силу різних обставин, насамперед з огляду на поразку проукраїнських сил у визвольних змаганнях, Версальська система мирних договорів (світовий порядок, основи якого були закладені після Першої Світової війни у 1919 році) не включила Україну до системи своїх координат, а український народ був розділений між чотирма (!!!) країнами. Зокрема, окрім найбільшої частини України, що опинилася від владою Радянської Росії, Галичина де-факто була анексована Польщею, Буковину з Чернівцями отримала Румунія, а Підкарпатська Русь (Закарпаття) перейшла до Чехословаччини.

Практично усі визначні історики погоджуються з тим, що Версальська система, закріплена у післявоєнних договорах, знаходилася під сильним тиском інтересів багатьох держав та національною образою переможених, що мріяли про здобуття реваншу. Окрім цього, у багатьох державах виникли райони з компактним проживанням національних меншин, які потрапили туди у більшості випадків не зі своєї волі (так, німці опинилися в Польщі, Литві, Чехословаччині, Італії).

За злим збігом обставин, саме Версальська система, що так несправедливо обійшлася з інтересами українського народу, згодом стала однією з основних причин Другої світової війни, яка «залізною ходою» пройшлася усіма українськими землями, незалежно від того, у складі якої держави вони перебували на той час.

Не вважаючи Велику війну невідворотною, Норман Дейвіс у своїй «Історії Європи» писав: «Початок війни 1914 року спонукав до роздумів про історичну причинність більше, ніж будь-яка інша подія новітньої історії. Чимало людей несамохіть вірили, ніби катастрофу таких титанічних пропорцій напевне визначили причини не менш титанічного масштабу. Мало хто міг би подумати, що треба винуватити тільки кількох індивідів».

Усвітлі останніх подій, пов’язаних з російською анексією Криму, «Майдан закордонних справ» хотів би наголосити, що новим прихильникам державного егоїзму у зовнішній політиці або оновленої версії Realpolitik та гіперактивним прибічникам відтворення у сучасному світі політичного хаосу ХІХ сторіччя, що так елегантно називався «європейським концертом», мабуть не слід забувати про те, що його фінальні акорди стали увертюрою до краху трьох європейських імперій — Російської, Австро-Угорської, Німецької та однієї азійської — Османської, жахливої м’ясорубки Першої світової війни та чисельних жертв і страждань мільйонів у Другій.

Таким чином можна констатувати, що на початку ХХ сторіччя Європа продемонструвала ігнорування інтересів українського народу — і це є перший урок для України, яка має, насамперед, розраховувати лише на власні сили.

На жаль, на відміну від поляків, фінів, угорців, чехів, словаків, естонців, латишів і литовців, які спромоглися згуртуватися навколо найважливіших пріоритетів і державницьких лідерів та вибороти власні, можливо недосконалі, але все ж таки національні держави, українцям, розколотим по партіям і розділених країнах, Велика війна принесла лише великі страждання та наступні голодомори— і це є другий урок для України.

ми повинні врешті-решт звільнитися від примусово нав’язаної нам Москвою ідеології про начебто «нерозривність історичної долі України та Росії».

Нам слід пам’ятати, що і під час Першої, і у ході Другої світових воєн Україна, за великим рахунком, була для держави Росія лише витратним матеріалом і величезним, насамперед людським, ресурсом. При цьому, сьогодні ні для кого не є секретом, що у Москві всерйоз сумують за розпадом радянсько-російського тоталітарного монстра і вважають, що стабільною Україна буде лише після її повного повернення у простір «Руського міра». На реалізацію даного сценарію Кремлем кинуто величезні сили і різнопланові ресурси.

І це, на нашу думку, є третім, найважливішим уроком та, насамперед, попередженням для нової України, яка наразі де-факто, маючи лише здебільшого моральну підтримку, протистоїть Кремлю і новітнім «азіатам з розкосими і жадібними очима».

Підсумовуючи слід наголосити, що ми повинні врешті-решт звільнитися від примусово нав’язаної нам Москвою ідеології про начебто «нерозривність історичної долі України та Росії».

Ми маємо скористатися історичним шансом, який дала нам Революція гідності, об’єднатися навколо ідеї протидії російській агресії, заливши вирішення усіх політичних розбіжностей на мирний час,мобілізувати усі ресурси і перемогти кремлівську кліку та здобути свободу і право на вільне, європейське майбутнє.

Нашим же друзям в Європі та «партнерам» в Росії хотілось би нагадати – ігнорування українських інтересів багато у чому спричинило і Першу, і Другу світові війни.

А Україна відтворюється знов і знов…

Олег Бєлоколос,
«Майдан закордонних справ»

коментарівід Disqusv